Медіавійни, в яких Україна програє

Тисячі років люди жили в стані перманентної війни: між племенами, державами, а згодом й цілими геополітичними блоками. Будь-який конфлікт завжди супроводжувався інформаційною атакою на супротивника. Важливу роль у ведені інформаційних війн відігравали плітки, перекази, забобони та релігійні настанови. Перед нападом на ворога треба було якимось чином легітимізувати свої дії. Необхідно було пояснити чому ворог поганий, чому його дії неправомірні, а також мотивувати до боротьби з ним.

Американський соціолог Елвін Тоффлер виявив, що історію людства можна розділити на 3 умовних періоди: аграрний, індустріальний та інформаційний. Сьогодні суспільство знаходиться на інформаційній стадії. Її основним продуктом виробництва є цінності цифрового характеру.

З кожним днем роль діджитал комунікацій відіграє все більше значення в соціумі, а це означає, що й негативні чинники в такому разі теж набирають вагу. Інформація, в тому числі й сумнівна, тепер значно легше потрапляє до людей. Для цього варто лишень зазирнути у власний смартфон.

З розвитком технологій почали змінюватися й методи передачі інформації. Якщо раніше дані передавалися усно або ж письмово від однієї людини до іншої або ж під час живого виступу перед масами, то в ХХ ст. одна людина могла звертатися вже до мільйонів слухачів завдяки радіо та ТБ. Сьогодні ж завдяки інтернету звертатися можна до мільярдів.

Ось що про це пише відомий український теоретик медіавійн Георгій Почепцов:

«Просто сьогодні, коли інформаційна складова цивілізації стала настільки важливою, відповідно зросли і можливості для інформаційного впливу. Сьогоднішня людина проводить близько п’яти годин або біля телевізора, або в інтернеті, що говорить про її інформаційну залежність. Якщо людина минулого все життя читала одну книгу, наприклад, Біблію, то людина сьогоднішнього дня читає сотні книг. У минулому читання було глибоким, а сьогоднішнє читання - поверхневе. Все це відкриває абсолютно новий інструментарій впливу, оскільки сучасна людина відкрита безлічі інформаційних потоків».

Психологічні операції: тут і зараз

Сьогодні Україна перебуває в стані гібридної війни з Російською Федерацією. Кремль використовує різні методи психологічних операцій для боротьби за розуми та серця українців: це й звичайна пропаганда, шоу-бізнес, кіно- та книговидавництво.

Москва не може допустити, аби наша країна перетворилася в серйозного геополітичного конкурента. Тому від початку української незалежності намагалася вставляти палки в колеса не тільки інформаційно, а й економічно, військово та дипломатично.

Кремлівські медійні бомби розривалися ще з часів Українсько-російського газового конфлікту у 2005—2006 роках. Путінські пропагандисти також активізувалися у 2011 році, коли у Львові на 9 травня відбулися масові провокації з боку комуністів. Найсильніший шквал дезінформації, викривлення подій та маніпуляцій з боку російських пропагандистів почався у 2013 році, під час Революції Гідності та з перемінною інтенсивністю триває по сьогоднішній день.

Головна мета цієї інформаційної війни – знищення української ідентичності. Саме тому росіяни активно втручаються у вітчизняний медіапростір та активно експортують культурний продукт в Україну: концерти Басти в Києві та російські книги на полицях наших книгарень найкращий цьому доказ. На думку медіаексперта Георгія Почепцова сучасна війна – це передусім війна культур. Та чи маємо ми власну зброю в цій війні?

Експорт українських меседжів

Українські меседжі не мають широкого розголосу в міжнародному інфополі. Телеканали працюють на внутрішнього споживача, тому що саме він гарантуватиме успіхи в наступних виборах тим, хто цими каналами володіє. Умовним «плюсам» вигідно транслювати «Слугу народу», а не проукраїнські наративи, за які ніхто не заплатить. 

Державні ЗМІ хоч і не відстоюють точку зору олігархів, але, як і все державне в нашій країні, виглядають досить невпевнено на тлі конкурентів. Щодо конкуренції на міжнародній арені взагалі не може й бути мови. Варто лише порівняти бюджети українських і російських державних телеканалів і вся жалюгідність становища наших ЗМІ стане більш ніж очевидною.

Наприклад у 2021 році в українському держбюджеті було закладено 2 млрд 274 млн грн на телеканал «Суспільне» та 355 млн грн на іномовник «Дом». Водночас російські державні телеканали RT, ВГТРК, «Росія сьогодні», «Перший канал» та «ОТР» на 2021 рік отримали від держави 70 млрд рублів (26 млрд грн). Арифметика не складна: російські канали мають фінансування приблизно у 10 разів більше ніж українські.

Вітчизняний кінематограф та книговидавництво теж не конкурентоспроможні. Українські школярі слухають Моргенштерна. Дорослі – читають багато російськомовної літератури, бо її банально більшість. Усі разом дивляться російські Ютуб-шоу, тому що українських просто не існує. Варто відкрити Фейсбук чи той же Ютуб і там одразу ж будуть висвічуватися «Що було далі», «Камеді клаб» і таке інше. Український контент, якщо і буде – то в значній меншості та не факт, що цікавий.

На жаль за 30 років незалежності та 7 років конфлікту на Донбасі українські можновладці не займалися цим питанням на необхідному рівні. Сьогодні ми зазнаємо серйозні втрати у війні за українську ідентичність, тому що маємо слабку культуру. Розуміння цього дає можливість: а) відмовитися від споживання російського контенту; б) всіляко підтримувати та створювати контент самим. Проте без активного державного втручання в сферу інформполітики та культури буде дуже важко протидіяти масивним атакам російських пропагандистів.

Автор: Олег Хіора