Лупиніс: вічний революціонер та новітній кобзар

21 липня День народження видатного діяча українського державотворення – Анатолія Лупиноса. Всі одразу ж подумають, що він черговий кабінетний чиновник або ж пересічний представник дисидентського руху. Але це не так. Ми розповімо ким все ж таки насправді був “дядя Толя”.

Провидець одвічного пограниччя

Анатолій Лупиніс був дисидентом за що відсидів у концтаборах третину свого життя. Проте, на відміну від інших представників дисидентського руху, він не мав ілюзій стосовно політичного становища, як в середині, так і ззовні країни. Про погляди «дяді Толі», як люб’язно називали його близькі, свідчать як мінімум його статті, вчинки та навіть поезії:

«На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.»

Попри свій поетичний талант та романтичну натуру, він завжди мав чітке розуміння процесів, які відбуваються в суспільстві, політиці та на міжнародній арені.

Факти

Народився Анатолій Лупиніс 1937 року у селі Новоолександрівка, що на Донеччині. Школу закінчив на Черкащині в селі Сатанів. Уперше був заарештований в 19 років за організацію студентських виступів. Вже за рік, у 1957 році, отримав ще 10 років таборів за «антирадянську агітацію та пропаганду»  Відсидів у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10.

Поки перебував у тюрмі, постійно піддавався тортурам, але не зламався і в 1967 році звільнився. Наступне ув’язнення відбулося вже за 4 роки - 1971 році - за виступ біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, в Києві, в день вшанування пам’яті Кобзаря. За це дали ще 12 років арешту. Лупиніс знову вийшов і знову включився в підпільну антирадянську діяльність.

Брав участь у створенні різних політичних та громадських організацій – від асоціації «Зелений світ» та партії «Народний рух» і до більш революційної  УНА-УНСО.

Підпільний міністр “дядя Толя”

У 90-их, коли українці брали активну участь у військових конфліктах на Кавказі, Лупиніс завдяки своїм зв’язкам, харизмі та розумінню міжнародної політики вважався ледь не міністром закордонних справ.

Ось що згадує про нього Ігор Мазур:

«По суті, дядя Толя був офіційним послом України чи навіть, я скажу, неофіційним міністром закордонних справ. Там, де не справлялася або не хотіла справлятися українська влада чи тодішня, там працювали ми. (…) Досить багато подорожував із паном Анатолієм, і він мені розповідав про заслання: “Та, Господи, я із Гамсахурді сидів, а Алієв і Шеварднадзе, будучи генералами КГБ, літали до мене літаком на зону, щоб зі мною поспілкуватися. Тобто, це вже тоді вага цього молодого хлопця була достатньо велика. (…)

Він міг з’явитися невідомо-де, поїхати невідомо-куди. Він збирався у Туркменію, а опинився чомусь у Варшаві, а після того здзвонився з Алієвим, і той дав йому особистий літак, щоб він полетів в Туреччину, домовившись перед тим із президентом Туреччини. Він якимось літаком із якоюсь делегацією офіційною від, я не пам’ятаю, МОЗ Туреччини без жодних документів потрапив в Америку.»

Навіть цих слів достатньо для розуміння постаті Анатолія Лупиноса.

Маргінал серед богеми

Проте його авантюризм не був жагою до пограбунку чи бажанням влади. Не дивлячись на те, що він спілкувався з депутатами, міністрами, представниками іноземних держав – сам він не мав ніякого зиску. Навіть власного житла.

За словами Надії Степули, яка знала його особисто, «на його похоронах обабіч могили обтирали сльози народні депутати та вбрані у затерті камуфляжі з медалями екзотичних країн боївкарі УНСО, члени Спілки письменників та козаки з нагайками за халявами чобіт, діячі різних партій-конкурентів, генерали спецслужб і дисиденти. Представники Вірменії та Азербайджану, Грузії та Чечні. Через чисельні проблеми зі здоров’ям, отримані в таборах, Анатолій Лупиніч помер у віці 63 роки.

Ідеї, які актуальні по сьогодні

Крім непересічного життєвого шляху, оповідань і байок про себе Лупиніс також залишив цілий ряд статей присвячених політиці.  У своїх працях автор дає об’єктивний аналіз становищу України на міжнародній арені, політичному клімату в середині країни та навіть окремих партій.

Якщо у його сучасників і були якісь сподівання з приводу актуального державного ладу, то Лупиніс однозначно стверджував:

“Обставини політичного життя в Україні, які характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму, роблять безсенсовими спроби творення “класичних” демократичних політичних партій”.

Також він додає, що:

“Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії”.

Прикро визнавати, але за 30 років після написання цієї статті ситуації значно не покращилася. Єдиним виходом з такого становища, на думку Лупиноса, є прийняття того, що політичне життя в України вимагає повну консолідацію україноцентричних сил.

Роки минають - проблеми залишаються

Також, на думку Лупиноса, на міжнародній арені треба орієнтуватися на геополітичну вісь “Захід-Схід”, тобто відкинути метання між Москвою та Брюсселем, а звернути увагу на “стратегічно важливі регіони Сходу і Центру Європи”.

“Завданням української зовнішньої політики є формування геополітичної осі Україна-Дон-Кубань-Ічкерія, незалежні країни Закавказзя та Іран. Необхідно також активно протидіяти спробам Росії та Туреччини поширити свої впливи в цьому регіоні”.

На жаль, на сьогодні постать Анатолія Лупиноса дуже недооцінена у вітчизняній політичній думці. Його ідеї, життєвий шлях та методи глибоко чужі сучасному українському естеблішменту. Проте серед українських волонтерів, добровольців та культурних діячів пам’ять про нього не згасає.

Автор: Олег Хіора