Гонконг та Китай - так близько і так далеко

Не встигли висохнути чорнила на шпальтах газет про протести у Гонконзі, як влада Китаю завдала черговий удар по незалежності регіону. Чим же зумовлений сепаратизм у піднебесній? Для відповіді на це запитання треба зазирнути в історію.

Перша опіумна війна

Історія розвитку Гонконгу сягає часів колоніальної політики Великої Британії та правління династії Цінь у Китаї. В 1840 році між владою двох країн зростає напруга, яка переростає у Першу опіумну війну. Причиною її стала консервативна політика Цінь, яка дозволяла торгівлю морем лише через один порт Гуанчжоу. У той самий час Британська імперія намагалася посилити свій вплив для експорту товарів з Китаю, які дуже цінувались в Європі. У результаті дворічного збройного протистояння Британія проголошує острів Гонконг своєю колонією. У той час на цій території були нечисельні рибацькі поселення загальною кількістю до 5 тисяч людей.

Друга опіумна війна

Війна 1856-1860 років так само була увінчана перемогою Великої Британії та закінчилась підписанням Пекінського договору. Згідно з цим документом Китай мав виплачувати контрибуції та відкрити порти для торгівлі. Також імперія Цінь втрачала південну частину Цзюлунського півострова, більша частина якого наразі також є територією спеціального адміністративного району Гонконг. Збільшення потоків контрабанди опіуму з Європи та громадянські конфлікти всередині Китаю дуже послабили вплив Цинь.

Довгострокова оренда

У 1898 році Велика Британія додатково бере в оренду на 99 років прилеглі до колонії території та острови. До кінця XIX століття Гонконг стає одним із найбільших портів Азії та однією із найуспішніших колоній. Економіка регіону швидко росте, а життя у Гонконзі стає дуже привабливим. Перепис населення 1945 року показав кількість населення 600 тисяч людей, а у 80-х вже 5 мільйонів. Така статистика також зумовлена громадянською війною у Китаї, через яку багато громадян біжить сюди від комуністів.

Кінець епохи колоніальної політики

У 1997 році закінчився 99-річний термін оренди територій. Влада країни туманного альбіону намагалася подовжити договір, проте отримала відмову. Головним чином через те, що за весь час Китай не отримав за свої землі ніяких коштів. Також після Другої світової війни з’явився тренд на надання колоніям незалежності, або возз’єднання зі своїми споконвічними територіями. Ще однією з причин стала легка вразливість перед Китаєм. Влада східної країни на переговорах не раз натякала на те, що Гонконг може бути безперешкодно окупований, і Британія це розуміла. Та крім цього Китай міг економічно задушити адміністративний район просто перекривши постачання. Переговори між двома колишніми імперіями отримали назву “Війна слів”.

Повернення у “рідну гавань”

Зважаючи на своє положення у питанні з Гонконгом Британія погоджується передати територію КНР. Проте все одно цей процес відбулася із рядом умов, які отримали в історії назву “Одна країна, дві системи”. Гонконг відходив Китаю, але зі збереження автономії від Пекіну, у тому числі власна влада, законодавство, валюта та відсутність цензури. Цікаво те, що був збережений навіть традиційний для британців лівосторонній рух транспорту. Повна інтеграція спеціального адміністративного району Гонконг у КНР мала відбутися за 50 років, тобто у 2047 році.

“Революція парасольок”

Таким чином із 1997 до 2047 року Пекін отримав право лише на зовнішню політику та оборону території. Проте влада КНР протягом всього часу намагається втрутитися у внутрішні справи Гонконгу, що постійно викликає протести серед населення. Одним із найбільших таких заворушень стала “Революція парасольок” 2014 року. Події того часу були обумовлені намірами влади Китаю погоджувати кандидатів на виборах у Гонконзі. Протести тривали 79 днів, у цей час був повністю перекритий рух у центральному районі. Поліція затримала близько 900 людей, більшість з яких отримали умовні строки або притягнуті до цивільних робіт.

Протести через закон про екстрадицію

Друга хвиля протестів розпочалася 31 березня 2019 року, їх причиною був закон про екстрадицію. За його умовами місцева влада могла затримувати та видавати осіб іншим країнам, з якими Гонконг не має угод про екстрадицію. У тому числі людей, що перебувають у розшуку на території материкового Китаю. Рушійною силою акцій непокори та сутичок із поліціянтами, як і у 2014 році, були студенти. Протестувальників підтримали більшість демократичних країн. Натомість держави з авторитарним чи відверто комуністичним режимом заявили, що конфлікт є внутрішньою справою Китаю. Результатами протестів стали поступки влади Гонконгу і скасування законопроєкту про екстрадицію.

Закон про національну безпеку Гонконгу

Користуючись світовою кризою через пандемію та протести у США та Європі Китай швидкома приймає закон про національну безпеку Гонконгу. Документ має перевагу над локальними законами адміністративного району. Нові норми посилюють відповідальність за безлади, неповагу до влади та сепаратизм аж до довічного позбавлення волі. Проте невизначеність формулювань перетворює закон в карт-бланш для придушення будь-якої політичної агітації, у якій Компартія бачить загрозу своїм інтересам. По суті таким чином Китай скасував автономію Гонконгу.

Гонконг не Китай.. поки що

Сьогодні кількість людей у Гонконзі складає 7,5 млн людей, 92% з яких етнічні китайці. Проте історія нам говорить про те, що один народ з материкової частини та колишньої колонії виросли на зовсім різних культурних, соціальних і політичних цінностях. Протести через невдоволення політикою Китаю весь час проходять із все більшою силою. Це означати, що новий закон про нацбезпеку може стати дровами революції, для запалення яких потрібна буде лише маленька іскра. А нею може стати перша відкрита справа проти людини, чия позиція не відповідає політиці Компартії Китаю.

Олесь Чайка для Наразі.Медіа.